Україна між НАТО і Росією

Всеукраїнський тижневик «Влада і політика»,

ГЕОПОЛІТИКА, Архів №1, 21 січня 2000 року
Громадсько-політичний тижневик «Влада і політика». Свідоцтво реєстрації КВ № 3973 від 6 січня 200 року. Видавець: Міжнародний громадсько-політичний журнал «ПРЕЗИДЕНТ».

© Володимир ІЩУК

Операція НАТО у Югославії засвітила наявність кризи правових і договірних за­сад в системі післявоєнних міжнародних відносин. Супе­речності між такими поняття­ми, як захист прав людини і в той же час принцип невтручан­ня у внутрішні справи, а також право націй на самовизначення й одночасно недоторканість державних кордонів створюють благодатний грунт для вико­ристання політики подвійних стандартів.


Все чіткіше окреслюється тенденція Євроатлантичних структур, схильна до впливу на політичні процеси із позиції си­ли. Це доводять військові опе­рації США і НАТО у Югославії та Перській затоці. Розширен­ня Північно-Атлантичного Альянсу за рахунок країн ко­лишнього Варшавського дого­вору показує жорстку і вперту експансіоністську політику західного блоку.

Москва, роздратована між­народними поразками, не ба­жає миритися із втратою стату­су наддержави. Вона не має достатньої міці для реалізації власних геостратегічних амбі­цій, але й не хоче погодитися із нав’язаним ій сценарієм перетворення у звичайну державу.
Ментальність політичної елі­ти, вихованої на традиціях ме­сіанських, імперських концеп­цій, своєрідна модель держав­ного управління та особливості національного складу федера­ції перешкоджають процесам її трансформації в теперішніх ге­ографічних межах.

Тому у вересні 1995 року, піс­ля відмови України від ядерно­го статусу, Росія змінює свою стратегію шодо країн колишньо­го СРСР. З цього часу Москва визнає реінтеграцію пострадянського простору пріори­тетним напрямом власної зовніш­ньої політики. Всі зусилля постімперських спецслужб, аналітичних інституцій та зов­нішньополітичного відомства цієї краї­ни направлені на досягнення цієї ме­ти. В силу обставин, шо складаються, Україна опинила­ся у сфері особливих інтересів як євроатлан­тичних, так і євразійських структур Вони розг­лядають нас як буферну, прифронтову зону і плацдарм для власної еко­номічної, полі­тичної та світоглядної експансії.

Росія по відношенню до са­мої можливості подальшого ут­вердження України зайняла відверто деструктивну позицію. Ще у 1993 році російські полі­тики змінили свої пріоритети шодо країн СНД, так тодішній керівник парламентського ко­мітету у закордонних справах С.Амбарцумов відверто заявив, шо колишній Радянський Со­юз — це виключно російська сфера геополітичного впливу. В січні 1994 року навіть прозахідний міністр іноземних справ Андрій Козир заявив, що Ро­сія «повинна зберегти свою військову присутність у регіо­нах, які перебували у сфері її інтересів протягом століть». Росії вдалося втримати близько двадцяти військових баз на те­риторіях нових незалежних держав, завдяки яким вона фактично контролює терито­рію колишнього СРСР. А вве­дення російських військ в югославське Косово створює прецедент присутності Росії на Балканах.

У вересні 1995 року Борис Єльцин випустив офіційний документ про зовнішню полі­тику Росії, де проголошувалося, шо: «Основна мета політики Росії шодо СНД — це створення економічно та політично інтегрованої асоціації держав, здатних зайняти своє незалеж­не місце в світовому співтова­ристві... зміцнення Росії як провідної сили у формуванні нової системи міждержавних політичних та економічних від­носин на території постсоюзного простору».

Рішення Державної Думи стосовно денонсації Біловезьких угод і про російський ста­тус Севастополя, заяви Лужкова, Лебедя, Примакова, Степашина і Селезньова доводять, що плани, які розробляються в Москві, загрожують державній безпеці України.

Захід в своєму подальшому протистоянні з Росією хоче ви­користати й Україну. Так, зок­рема, Збігнев Бжезинський у своїй книзі «Велика Шахівни­ця» пише: «Україна для нас найважливіша. В міру того як розширюватимуться ЄС і НА­ТО, Україна рано чи пізно ста­не перед вибором: вступати їй чи не вступати до цих організа­цій. Щоб зміцнити свій самос­тійний статус, Україна, ймовір­но, захоче приєднатися до обох організацій, коли почне межу­вати з країнами, шо є учасни­ками ЄС і НАТО, і коли внутрішні перетворення самої Ук­раїни дозволять ій претендува­ти на членство».

25 лютого 1998 року президент США Б.Клінтон підписав «План об’єднаних командувань», який встановлює зони відповідальності американських військових над країнами світу.­ Україна, Білорусь та Закавказзя увійшли до зони відповідальності військ розташованих у Європі (USЕUCOM).

Отже, як Захід, так і Росія бачать Україну у сфері своїх впливів. Тому нашій держа­ві необхідно визначитися з пріоритетами зовнішньої політики і захистом націо­нальних інтересів у регіо­нах,- які мають особливе значення для її державної безпеки. Нам потрібно проводити таку політику, завдяки якій дві лінії су­перництва між Росією та Заходом в Європі розмиються. Треба інтегрувати третю силу, яка перетворить пояс країн і регіонів, так званого, санітарного кордону на спільноту, яка урівноважить і збалансує напруження в Європі. Такий розвиток міжнародних сто­сунків був би позитивним для європейської і світової безпеки взагалі.

Україна задля збереження ці­лісності і незалежності мусить виробити багатоваріантну і ба­гатоступеневу геололітичну стратегію.

Умови, які складаються в міжнародних правилах гри, не будуть для нас парниковими. Готуватися треба до перманент­ної боротьби за існування.

На зорі незалежності існува­ло декілька сценаріїв, які могли бути покладені в основу полі­тичного курсу України:

1. Поступова інтеграція у єв­роатлантичні структури НАТО, ЄС тощо.
2. Союз з Росією та іншими країнами СНД.
3. Утворення блоку з країна­ми Балтії та Центральної Євро­пи.
4. Блокування з країнами Причорноморського басейну.
5. Неприєднання до будь-яких блоків.

За нинішніх умов жодний із цих сценаріїв зовнішньополітичного курсу, в силу ряду при­чин, не може повною мірою бу­ти реалізованим. Швидка ін­теграція з Заходом або з Росією неможлива з причин світогляд­ного і цивілізаиійного розколу в суспільстві. Стосовно Заходу є й інша причина — гальмуван­ня економічних трансформацій в Україні. Утворення блоку і країнами Балтії і Центральної Європи є надто проблематич­ним, бо вони переважно праг­нуть до більш тісної інтеграції з Євроатлантичними структура­ми; або як Білорусь з Росією. Країни Причорноморського басейну, переважно, мають без­ліч проблем і різновекторні геополітичні і економічні інтере­си. Важливе геостратегічне розташування України уне­можливлює проведення дов­готривалої політики неприєднання до військово-політичних блоків з сусідами.

Рано чи пізно Україні треба буде визначитися: чи вступати у якийсь із вже існуючих блоків, чи стати ініці­атором утворення третьої ми­ротворчої сили. Тому сьогодні в рамках проголошеної багатовекторності необхідно розвивати стосунки з країнами всіх вищезазначених напрямків. Тоб­то, треба розпочати проведення активної зовнішньої політики в усіх напрямах, але постійно пам'ятаючи про національні інтереси держави.

Вже сьогодні Україна є ак­тивним учасником міжнарод­ної політики у східній цент­ральній Європі, розвива­ються стосунки і країнами Балтії та Польщею Україна стала ініціатором створення Причорно­морської Асамблеї (ПАЧЕС). В рамках СНД наша країна є одним із найвпливовіших суб'єктів нового міждер­жавного об'єднан­ня країн групи ГУУАМ.


В цьому контексті варто було б витворити більш ці­лісну політичну стратегію нашої держави. Україна повинна стати ініціатором ство­рення різноступеневого блокування країн між трьома морями Балтійським, Чорним і Каспійським.