Євроінтеграція

Хто заважає Україні на шляху до Євросоюзу

Обласний Інформаційно-аналітичний часопис «ВІЛЬНЕ СЛОВО», АСПЕКТИ,
Архів №11 (127) 18 – 24 березня 2005 року
Офіційний інформаційний партнер блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» в Житомирській області. Засновник: Асоціація незалежних журналістів. Реєстраційне свідоцтво ЖТ № 213 від 12.06.2001
Стаття стилістично і літературно відредагована автором.


© Володимир ІЩУК

Долучитися до кола заможних й демократичних країн краще, ніж бути втягненим у спільноту авторитарних злиднів.

Європейський союз (ЄС) є демократичною спільнотою вільних та заможних. Це відомо усім. Ніхто не заперечуватиме і факт, що соціальні стандарти і загальний рівень життя ЄС (поряд із Північною Америкою та Японією) – одні із найвищих у світі.


Приєднатися до цього реґіонального об’єднання – означає увійти у коло благополучних і заможних країн. Керівництво кожної держави, географічно близької до Європейського Союзу, прагне прискорити євроінтеґраційні процеси.

Навесні 2004 року відбулося чергове розширення Європейського Союзу. Членами ЄС стали центрально-східноєвропейські країни (Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина) та країни Балтії (Естонія, Латвія й Литва). Чи мала Україна гіпотетичні шанси увійти тоді у Євросоюз й чому цього не сталося?

Чи був у нас шанс?

На початку 90-х провідні німецькі економісти, оцінюючи перспективи країн, які входили у склад колишнього СРСР, віддавали перевагу Україні як державі, котра мала найкращі шанси на успішну трансформацію й економічне процвітання у недалекому майбутньому. Тоді ж, експерти Світового банку прогнозували, що за умови успішної економічної модернізації, Україна вже у другому десятилітті ХХІ століття могла б стати однією з найбагатших країн Європи.

Порівнюючи шанси України та країн Балтії, успіх останніх видавався західним експертам менш імовірним. Утім, 2 травня 2004 року не Україна, а саме країни Балтії першими із держав колишнього СРСР приєдналися до Європейського Союзу, випередивши такі східноєвропейські країни, як Болгарію та Румунію. Спробуємо з’ясувати, чому так сталося.

Хто винен?

Жодна людина зі здоровим глуздом не заперечуватиме того, що Європейський Союз є вільною, демократичною і соціально забезпеченою, заможною спільнотою. Відтак, той хто, активно перешкоджає євроінтеґраційним прагненням країни, є або непоінформованим, або відвертим ворогом українського народу.

Провідні західні експерти врахували лише раціональні чинники: економічний потенціал, геополітичне положення, наявність природних ресурсів, транспортну інфраструктуру, компактність та чисельність українського ринку тощо. Водночас, основною причиною відставання України став ірраціональний фактор, пов’язаний із проблемами, що закоренилися у свідомість значної частини її населення. Частини, яка була зорієнтована на ретроспективні й ностальгійні цінності.

На відміну від країн Балтії, Україна не позбулася відверто ворожих до її самовизначення антиукраїнських політичних угруповань й широкої агентурної мережі іноземних (пострадянських) спецслужб. Незважаючи на політичну роздрібненість, український політикум і суспільство впродовж років незалежності були розділені на два табори, зорієнтовані, з одного боку, на «ретроспективні», а з іншого – на «перспективні» цінності. Ці табори бачили можливий вихід із кризи у двох протилежних векторах, пов’язаних із цивілізаційною й зовнішньополітичною орієнтацією. Умовно їх можна розділити на «прозахідних реформаторів» й «проросійських реставраторів». Останні, маючи широку (до 40 %) підтримку суспільства й користуючись допомогою частини спецслужб колишньої метрополії, впродовж останнього десятиліття гальмували євроінтеґраційний поступ нашої країни.

Деструктивні сили, які весь час затримували рух України у Європу й намагалися втягнути її в орбіту домінування РФ, використовували ностальгійні настрої, які подекуди панували в суспільстві. Настрої, які були продуктом радянської ідеологічної машини й формували серед громадян викривлений світогляд та неправильне розуміння причин кризи в українській економіці та соціальній сфері. Ці сили постійно перешкоджали необхідним трансформаціям і заважали Україні наблизитися до європейських та євроатлантичних інституцій.

У визначальні для країни моменти антиєвропейські та антиукраїнські сили, незважаючи на непримиренні ідеологічні розбіжності, виступають єдиним фронтом проти України та її євроінтеґраційного визначення. Для прикладу можна навести антиукраїнське об’єднання комуністів (КПУ) зі своїми «класовими ворогами», з числа олігархічних реґіоналів (ПРУ) та есдеків (СДПУ (о). Саме представники цих політичних сил несуть безпосередню відповідальність за те, що Україна досі не увійшла до складу європейських та євроатлантичних структур. Саме вони винні у тому, що українці потерпають від безгрошів’я, безробіття й безправ’я.

Кому це вигідно?

Окремі представники авторитарних політичних угруповань й політологічної верхівки Росії пережили б серйозну психологічну травму, якби українці, приєднавшись до європейських та євроатлантичних структур, обігналиРФ за соціально-економічними показниками. Тому від часу появи незалежної України деякі кола у Російській Федерації (РФ) зайняли відверто деструктивну позицію стосовно можливого укріплення й утвердження сильної, правової, демократичної й незалежної української держави.

Вони боялися навіть уявити майбутню сильну, заможну й благополучну незалежну європейську Україну біля кордонів злиденної авторитарної Російської Федерації. Їх ставлення до України сфокусоване у формулюванні провідного російського геополітика Олександра Дугіна. Він зазначав, що із точки зору «російських інтересів»: «Існування України у нинішніх кордонах і з сучасним статусом «суверенної держави» рівноцінне нанесенню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України не можна допускати». З такими настроями й жила окрема частина політикуму РФ упродовж останніх років. Проте, інколи прояви такого світогляду можна було спостерігати навіть у найвищих офіційних представників Росії.

Після розпаду СРСР Російська Федерація оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу і Російської імперії. Верхівка цієї країни надзвичайно болісно сприйняла нові геополітичні реалії, вони не змогли змиритися з надуманою «географічною урізаністю» та уявною «просторовою неповноцінністю» своєї держави.

Тому після незначного періоду розгубленості, окремі деструктивні сили російського політикуму розпочали активне втручання у внутрішні справи держав, які раніше входили у склад Радянського Союзу. Була здійснена низка спецоперацій із метою підтримки комуністичних проросійських сил і радянської ностальгії у свідомості колишніх громадян СРСР.

Певний час окремі політичні угруповання РФ сподівалися, що комуністичні партії в колишніх республіках стануть п’ятими колонами імперії. Однак, їхні сподівання виявилися марними – із кожним роком комуністи втрачали свій вплив у нових незалежних державах.

У 1991-1994 роках, поряд із інформаційно-психологічним тиском, розпочався період організації та підтримки сепаратистських рухів із метою розчленування деяких колишніх радянських республік. Наслідком такої політики стала низка збройних конфліктів у Придністров’ї, Середній Азії та на Кавказі (грузино-осетинський, грузино-абхазький та армяно-азербайджанський конфлікти).

В Україні їм вдалося добитися перетворення Кримської області на Автономну Республіку. Водночас, ще з 1991 року пророблялися спроби створення так званих Криворізько-Донецької республіки та Новоросії на сході й півдні України (ці сепаратистські заклики були відновлені в 2004 році після 2-го туру виборів Президента України). Поряд із цим певні сили РФ постійно втручалися у внутрішні справи нових незалежних країн, зазіхали на суверенітет та висували територіальні претензії (наприклад, на Крим і Севастополь).

Застосовуючи тиск до України, росіяни використовували усі наявні важелі впливу. Основними серед них були – політичні інструменти, економічний тиск та комунікативно-психологічний фактор. Україна виявилася надзвичайно вразливою до російського тиску. Адже в Україні діяло потужне проросійське лобі в органах держуправління, політики та бізнесу. Крім того Україна залежала від дешевої російської нафти й присутності російського капіталу на її ринку. На додаток український інформаційний простір був зовсім не захищений від маніпуляцій з боку російських мас-медіа.

Певним деструктивним колам Російської Федерації було вигідно загальмувати євроінтеграційні процеси України. Саме вони опосередковано, а інколи й безпосередньо втручалися у внутрішні справи нашої країни з метою деструктивного впливу на її внутрішню й зовнішню політику. Вони несуть частину відповідальності за гальмування євроінтеґраційних прагнень українців й поглиблення злиденності нашого народу.

Що робити?

Ніхто, окрім відвертих ворогів, не заперечуватиме, що Україні вигідна інтеґрація у європейські та євроатлантичні структури. Щоб успішно подолати прірву, яка відділяє Україну від цивілізованої світової спільноти, необхідно вкрай оперативно й у стислі терміни провести перетворення у правовій, економічній й політичній сферах країни. Утвердити принципи демократії, громадянського суспільства й свободи слова в країні.


Задля закріплення здобутків помаранчевої революції необхідно негайно реформувати модель державного управління, створити умови, що недопустять обіймання посад можновладцями, які заплямували себе антидержавними, антиукраїнськими й антиєвропейськими діяннями. Реформувати роботу спеціальних служб, які зобов’язані захищати безпеку громадян, суспільства та держави. Зорієнтувати її на виключну приорітетність національних інтересів країни.

Треба запобігти і процесам антиконституційної федералізації й присікти сепаратистські тенденції й заклики від кого б вони не йшли. Створити дієву концепцію гуманітарної політики держави, яка впродовж тривалого часу повинна працювати над процесами консолідації суспільства й інтеґрації політичної нації навколо українського етнічного ядра.

Провести потужну популяризаційну кампанію на Півдні та Сході України з метою нейтралізації антиукраїнських й антизахідних стереотипів та викривленого пострадянського світогляду його мешканців. Довести громадянам південно-східних регіонів те, що проблеми бідності й безробіття будуть ефективніше вирішені лише за умови успішності європейського курсу, укріплення державності й утвердження української національної ідентичності.

Також ми маємо очистити інформаційне поле країни від наклепницької антиукраїнської й антизахідної пропагандистської істерії. Рішучо присікати будь-які антиукраїнські піар-випади, які загрожуватимуть українському суспільству розколом. Водночас, створивши запобіжні механізми, які заборонятимуть поширення ідей, що розхитуватимуть конструкцію держави, розпалюватимуть міжконфесійну, міжреґіональну, міжетнічну й міжнародну ворожнечу та пропагуватимуть війну.

Зрештою, вкрай необхідно провести необхідні структурні перетворення задля приєднання України у найближчій перспективі до структури безпеки Північноатлантичної спільноти, адже це дозволить у недалекій перспективі претендувати на членство у Європейському Союзі. Питання євроінтеґрації пов’язане не тільки із зовнішньополітичною стратегією держави, але й із інтересами усього українського народу, й кожного громадянина країни. Від успішності цього процесу залежить спокій, безпека й добробут усього суспільства. Здійснення перетворень, які усунуть перешкоди на шляху інтеґрації країни у Європейський Союз, є справою єдиного джерела влади в державі – українського народу, який у грудні 1991 року обрав шлях незалежності й європейського визначення України.