четвер, 18 червня 2015 р.

INTERMARIUM. Балто-Чорноморський Союз може стати надійним щитом європейської і євроатлантичної цивілізації

Перед обличчям російської агресії, країни Центральної та Східної Європи повинні згуртуватися у міцному геополітичному союзі. Ідея Юзефа Пілсудського, навіть через 100 років, залишається актуальною



В академічних колах побутує думка, що геополітика є лженаукою. Це правда. Але правдою є також і те, що в Москві геополітика виконує функції військово-політичної стратегії. І ця стратегія визначає формування російської зовнішньої політики. Її наслідком стала низка кривавих війн вздовж російських кордонів. Керуючсь геополітичним світоглядом, Кремль намагається за будь-яку ціну відродити Євразійську імперію. І ця політика становить серйозну загрозу для усієї Центрально-Східної Європи. З огляду на це варто звернути увагу на питання геополітики у контексті європейської і глобальної безпеки.

Геополітика

Термін «геополітика» виник на межі ХІХ і ХХ століть. В 1899 році, на сторінках журналу Ymer, його вперше застосував шведський політолог Юхан Рудольф Челлен (Johan Rudolf Kjellén). Батьками засновниками геополітики вважаються також німецький географ Фрідріх Ратцель (Friedrich Ratzel), американський адмірал Альфред Тайєр Мехен (Alfred Mahan),  британський географ Хелфорд Джон Маккіндер (Halford Mackinder), німецький генерал Карл Хаусхофер (Karl Haushofer) і німецький політолог Карл Шмітт (Carl Schmitt). Ратцель створив геополитічні підвалини німецької концепції Центральної Європи. Мехен — теорію переваги морської могутності над сухопутною. Його концепція досі входить в програму підготовки офіцерів та дипломатів в США.

Проте, автором найбільш популярної геополітичної концепції став Хелфорд Джон Маккіндер, який оперував такими поняттями як Світовий Острів (World Island) і Серединна Земля (Heartland). Згідно теорії Маккіндера, на Світовому Острові (який охоплює Євразію і Африку) розігрувалися найважливіші історичні події. На цьому просторі він визначив критичний регіон — Хартленд, розташований в північно-східній частині Євразії. Геополітичний закон Маккіндера зводиться до тези: «Хто володіє Східною Європою, той володіє Хартлендом; хто володіє Хартлендом, той володіє Світовим Островом; хто володіє Світовим Островом, той панує над світом».

Стратегія Москви

Згідно з концепцією Маккіндера, Росія в стратегічному просторі Євразії (так званому Хартленді) займає домінуючу позицію. Будучи наступницею Золотої Орди, імперії Романових і Радянського Союзу, вона докладає максимум зусиль, щоб повернути втрачений контроль над Центральною і Східною Європою. Ключем до домінування у цьому регіоні є в першу чергу Україна. Не дарма відомий американський стратег польського походження Збігнєв Бжезінський сказав, що Росія володіючи Україною автоматично стає потужною імперією.

Історія свідчить, що коли Україна була частиною європейської цивілізації і входила у склад демократичної Речі Посполитої, цей союз був найміцнішим бастіоном Європи на кордоні із євразійським варварським світом. Тогочасна Московія була відсталим утворенням на європейській периферії. І тільки під кінець  XVIII століття, після заволодіння територією сучасної України, Росія стала могутньою імперією, спроможною впливати на долю Європи і світу. Після втрати України, впала могутня колись Річ Посполита, а над Європою нависла тінь варварської Москви. 200 років Росія панувала у Східній і Центральній Європі, керуючись принципом «розділяй і пануй». Її основним інструментом стало розпалювання міжконфесійної і міжнаціональної ворожнечі — в першу чергу між поляками і українцями. Так було піля розділів Польщі, після поразки наполеонівської Франції, так було під час Другої світової війни і після неї.

У другій половині ХХ століття Росія прагнула встановити контроль над усім євразійським континентом, іншими словами — прагнула світового домінування. Конфлікти на периферіях Євразії (В’єтнам, Корея, Афганістан) свідчать про те, що якби не зусилля Сполучених Штатів і їхніх союзників в регіонах Атлантичного і Тихого океанів, Москва могла б добитися домінування на Євразійському континенті. Якби їй вдалося втілити цей сценарій, світ стави би зовсім іншим.

Після поразки у холодній війні Росії довелося піти із Центральної та Східної Європи. Але це не означало, що вона була готова із цим змиритися. 25 років Москва готувалася до реваншу. Мрії про відродження наддержави і світове домінування мотивували провідну частину російської еліти, а Центральна і Східна Європа опинилися у центрі уваги російських стратегів. Вторгнення в Україну свідчить, що перед обличчям серйозної загрози опинилися країни Балтії, Польща і вся європейська цивілізація.

«Географія — це доля», як справедливо підмітив колись Наполеон. Долі українців і поляків тісно пов’язані між собою. Якщо українці втратять свободу, то в середньостроковій перспективі впаде і польська держава. Цей аспект спільної геополітичної долі добре зрозумів Юзеф Пілсудський (Józef Piłsudski). І його слова «немає вільної Польщі без вільної України» здійснились напередодні Другої світової війни...

Геополітичний геній Пілсудського

Перший маршал Польщі розумів, що безпека його країни значною мірою залежить від створення альянсу сильних незалежних держав, які мали виконували функцію «санітарного кордону» між Польщею і Росією і могли б зупинити російську експансію на захід. Стратегічною метою Пілсудського було формування геополітичного союзу незалежних країн між Балтійським, Адріатичним, Чорним і Каспійським морями. Ключовим елементом цього союзу повинна була стати незалежна Україна. Тому глава польської держави навесні 1920 року вирішив відновити і посилити незалежну, дружньо налаштовану до Польщі Україну.

Розуміння спільних польсько-українських інтересів підштовхнуло Пілсудського на підготовку київського наступу польсько-українських військ на більшовиків. Перед початком операції у Пілсудського було декілька сценаріїв. Найбільш бажаний мав би закінчитися повним розгромом більшовицької Росії. Але його здійснення було можливе лише за умови допомоги з боку незалежної української держави, оскільки позбавлена України, Росія не становила би загрози для Польщі та Європи. Якби цей сценарій втілився в життя, Друга Річ Посполита отримала б цінного союзника на сході і відгородилася б від агресивної Росії надійним «санітарним кордоном». Але нажаль, в 1920 році, на відміну від Варшави, в Києві чуда не відбулося. Незалежна Україна впала під ударами більшовицьких загарбників. В 1940 році в Катині, сталінські кати розстріляли еліту польської держави... Не пройшло й 20 років (після падіння України і поразки ідеї Балто-Чорноморського Міжмор’я) як Польща втратила свободу. Опасіння Пілсудського, що «без вільної України не буде вільної Польщі», стали реальністю. В усій Східній Європі почалися темні десятиліття неволі...

Сьогодні ми всі стали свідками, як тіні минулого впливають на дійсність у сусідній країні. Ми бачимо відновлення сталінізму і імперького експансіонізму в Російській Федерації. І щоб не допустити повторення жахливих сценаріїв минулого, сьогодні варто ретельно проаналізувати концепцію, яка могла запобігти багатьом трагедіям ХХ століття.

Ідея Міжмор’я

«Не варто мати ілюзій: навіть якщо ми підпишемо мир, ми завжди залишимося ціллю для атак з боку Росії», - казав Пілсудський в інтерв’ю газеті  Kurier Poranny після перемоги над більшовиками у Варшавський битві 1920 року. Керівник польської держави чудово розумів, що ефективно протистояти російській агресії можна лише спільними зусилями країн Центральної та Східної Європи. Власне тому він мріяв про створення великої федерації Польщі, України, Литви, Латвії, Єстонії, Білорусії, Чехословакії, Угорщини, Югославії та Фінляндії, яка мала б опиратися також на три кавказькі республіки — Азербайджан, Грузію та Вірменію. Об’єднання цих країн в одному геополітичному союзі створило би в Європі територіально зміцнену спільноту.

Концепцію Міжмор’я доповнювала інша геополітична доктрина Пілсудського — прометеїзм, тобто ідея звільнення поневолених Кремлем народів і розподіл імперської Росії на суверенні національні держави. У союзу Польщі та України був потенціал переломити російське домінування в Євразії, але Україна, на жаль, пала жертвою більшовицьких загарбників. В результаті війни з більшовицької Росією концепція федерації країн Центральної і Східної Європи, з опорою на поляків і українців, втратила перспективу і не мола вже втілиися у життя. Проте Пілсудський і його соратники не відмовились від планів створення польсько-українського союзу: уряд УНР в екзилі в союзі з Польщею, Румунією, Великобританією і Францією до 30-х років ХХ століття продовжували шукати можливості звільнення України від більшовицького ярма.

Наприкінці 30-х років польський міністр іноземних справ Юзеф Бек (Józef Beck) намагався модернізувати ідею Пілсудського, пропагуючи в дипломатичних колах «Третю Європу» - союз Польщі, Румунії і Угорщини. Під час Другої світової війни концепцію альянсу країн, розташованих на узбережжях Балтійського, Чорного і Адріатичного морів, відродив польський генерал Владислав Сікорський (Władysław Sikorski), який в 1942 році ініціював дискусію між грецьким, югославськимі чехословацьким урядами в екзилі. Сікорський вважав, що післявоєнна Центральна Європа повинна стати політично впорядкованим простором національних держав, об’єднаних за принципом конфедерації. Але ця концепція не була схвалена союзниками по антигітлеровській коаліції, а Москвою вона розгладалась як загроза. Нажаль, прихильники ідеї Міжмор’я, прометеїзму і польсько-українського союзу гинули під час замахів (Симон Петлюра, Тадеуш Голувко (Tadeusz Hołówko), Владислав Сікорський, Ярослав Качинський(Jarosław Kaczyński).

У 1992 році, після повалення комунізму в Польщі (1989) та СРСР (1991), ідея Міжмор’я була втілена в якості офіційної геополітичної концепції на IV з’їзді Конфедерації Незалежної Польщі (KPN) — радикальної партії національно-визвольної орієнтації, яка була заснована в 1979 році у Варшаві. Два роки по тому, в липні 1994, в Києві було підписано угоду між 15 партіями шістьох країн (Польщі, України, Литви, Білорусії, Латвії та Естонії).

Конгреси  Ліги партій країни Міжмор’я відбулися в 1995 (Ярослав), 1996 (Мінськ) і 1997 (Київ) роках. Була спроба започаткувати видання власного інформаційного бюлетня (вийшло два номера). Нажаль, ця ініціатива заглохла наприкінці 90-х внаслідок кардинальних політичних змін в регіоні і витіснення основних її носіїв із активної політики.

Попри це, концепція Міжмор’я перед обличчям загроз, які нависли над Україною, Польщею і іншими країнами Центральної та Східної Європи, стала надзвичайно актуальною.

Загроза зі Сходу

Головним напрямком російської експансії і найбіль вірогідним театром бойових дій в наступній світовій війні може стати Центральна і Східна Європа: в першу чергу Україна, країни Балтії та Польща.

Невиконання країнами, які підписали Будапештський меморандум, своїх зобов’язань і гарантій забезпечення територіальної цілісності України, свідчить про глибоку кризу міжнародних відносин і глобальної безпеки. У поляків теж є гіркий досвід пасивності союзників в найбільш критичні моменти історії. Нерішучість Великобританії і Франції на початку Другої світової війни — це яскравий доказ того, що такий сценарій є можливим. Ніхто не знає, як поведуть себе союзники по НАТО в разі нападу країни, яка володіє ядерною зброєю, наприклад, на Литву чи Польщу. Нажаль, Західна Європа не вповні усвідомлює ступінь російської загрози.

Впливовий російський стратег Олександр Дугін в книзі «Основи геополітики», яка була оприлюднена за підтримки кафедри стратегії Військової академії Генерального штабу міністерства оборони Росії, підкреслює, що: «Основною довгостроковою програмою росіє є континентальна інтеграція, створення материкового евразійського простору від Токіо до Азорських островів. Завдання Москви — розширити свій стратегічний вплив на схід, захід і південь».

«Існування України в нинішніх кордонах і з сучасним статусом «суверенної держави», - пише Дугін, - рівнозначне завданню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівноцінне вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України не припустиме. (…)
Суверенітет України є настільки негативним явищем для російської геополітики, що, в принципі легко може спровокувати зройний конфлікт. (…) ...факт існування «суверенної України» є, на геополітичному рівні, оголошенням Росії геополітичної війни», - стверджує Дугін. Не дивно, що інфікований такими ідеями політичний режим спровокував анексію Криму і агресію на Донбасі.

Головною перешкодою на шляху імперської експансії Дугін називає Україну і Польщу, оскільки ці країни виступають бастіонами Східної Європи. Щоб наблизити Росію до її мрії про світове панування, Дугін, який має величезний вплив на людей, які приймають рішення в найважливіших сферах політичного життя, пропонує знищити «санітарний кордон», який складається з «малих, історично безвідповідальних народів і держав Східної Європи». 

Агресивна політика Росії стала серйозним викликом для системи глобальної безпеки. Над усією європейською цивілізацією нависли чорні хмари неоголошеної війни. Жодна з країн Центральної та Східної Європи не взмозі на самоті протистояти ворожій підривній діяльності Москви. Необхідно поєднати зусилля, щоб запобігти усім формам російських диверсій в нашому регіоні.

Порятунок — Балто-Чорноморський Союз

Необхідно пам’ятати тезу Маккіндера: «хто володіє Східною Європою, той володіє Євразією і усім світом». Міжнародне співтовариство за жодних умов не повинно дозволити Росії досягти домінування в Центральній та Східній Европі. Перед обличчям актуальних загроз країни Міжмор’я повинні поєднати зусилля в пошуках спільного знаменника, який об’єднає народи нашого регіону. Тому варто замислитися над створенням підвалин для формування сильного регіонального союзу, який виходить за межі ЄС. До цього блоку могла б приєднатися Україна, а в довгостроковій перспективі і демократична Білорусь. Більше того, регіональні союзи у жодному випадку не протирічать членству окремих країн в інших об’єднаннях. Приналежність до НАТО чи ЄС не виключає можливості створення в Центральній та Східній Європі нового регіонального блоку.

Подібні блоки набувають у сучасному світі усе більшого значення. Ми бачимо це на прикладі Франції, яка будує середземноморський союз (країни південної Европи і північної Африки), або скандинавського союзу Данії, Фінляндії, Швеції, Норвегії та Ісландії.

Сильні і незалежні Польща, Литва і Україна також могли б виступити з ініціативою створення регіонального союзу, який базуватиметься на кращих зразках історичної спадщини європейської Київської Русі, Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. В сучасному геополітичному становищі це могло би стати надзвичайно цінною ініціативою. Міцний альянс незалежних держав Центральної і Східної Європи став би адекватною відповіддю на експансію агресивної євразійської імперії. Балто-Чорноморське Міжмор’я може стати міцним щитом європейської цивілізації та усього вільного світу.
Володимир Іщук,
головний редактор 
науково-популярного журналу 

понеділок, 30 серпня 2010 р.

Вступне слово

Уряди міняються, інтереси країни лишаються

На цьому блозі, розміщені мої публікації, присвячені проблемам міжнародних відносин та геополітики, які були актуальними наприкінці ХХ на початку ХХІ столітть (1998 - 2005 роки). Ці статті, були опубліковані в рамках моєї власної кампанії популяризації ідеї розширеного Балто-Чорноморського Союзу (інтеграції країн Міжмор'я Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону, а також країн Центральної та Східної Європи) задля протидії Євразійському імперіалізму та франко-німецькому домінуванню в Європі.

Низка статей на цю тематику, була оприлюднена у всеукраїнських виданнях: "Українське слово", "Влада і політика", "Президентський вісник" (пізніші публікації в обласній газеті "Вільне слово").

З огляду на те, що статті зорієнтовані, переважно, на українського читача, акцент робився на потенційних амбіціях гіпотетичного регіонального лідерства України в регіоні. Ці амбіції могли б бути обгрунтованими, якби був подоланий внутрішній цивілізаційний розкол між регіонами, котрі історично входили у склад Київської Русі, Великого князівства Литовського, а згодом і Речі Посполитої та історичним Диким Полем (Хозарією, Кримським Ханатом, а згодом так званою Новоросією).

Основною цільовою групою цієї популяризаційної кампанії я бачив широке коло політиків, політологів, журналістів, експертів і представників органів держуправління. Публікації в газетах Адміністрації Президента Кучми "Президентський вісник" та "Влада і Політика" дали вихід на широкі кола політиків та управлінців, а низка публікацій в "Українському слові" забезпечила вихід на політиків правого націонал-демократичного табору.

Варто зазначити, що після низки кольорових революцій на пострадянському просторі (в 2005 році) геополітичні ідеї, які я популяризував у своїх статтях втілилися у Міждержавному об'єднанні "Спільнота демократичного вибору", котре намагалося об'єднати країни Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону.

Лише недолугість політики Віктора Ющенка, котрий виявився неадекватним посаді президента, а також потужний вплив російських агентів впливу в Україні, заморозили (сподіваюсь тимчасово) реалізацію цього перспективного геополітичного проекту. Але на рівні потенційної ідеї він житиме довго. В українському суспільстві (зокрема в Центрі й на Заході України) існує потужна електоральна база (мінімум 51 відсоток активних виборців), котрі не сприймають відверто проросійський вектор південно-східної Партії регіонів. Не менша електоральна база тих, хто схиляється до ґедройцівської зовнішньої політики існує й у Польші.

Сьогодні геополітична ситуація в світі кардинально змінилася. Один із найвпливовіших гравців на світовій шахівниці - США, які раніше надзвичайно активно підтримували країни Центральної та Східної Європи, загрузли в Іраку та Афганістані. Водночас, вони переймаються проблемою Ірану і занепокоєні чимдалі більше зростаючою економічною потужністю Китаю, навколо якого згрупувалися країни Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Саме через це проблеми Центральносхідної Європи тимчасово відійшли для них на останній план.

Відтак, у 2008 році, вони були вимушені піти на "перезавантаження" відносин із Російською Федерацією, і проковтнули грубе порушення норм міжнародного права, коли РФ в піку всьому світові визнала "незалежність" Абхазії та Північної Осетії - невід'ємних частин суверенної Грузії.

У процесі "перезавантаження", на мою думку, Україна стала розмінною монетою, адже Росія отримала карт-бланш на пострадянському просторі, а США заручилися її підтримкою щодо Ірану. Думаю, у середньостроковій перспективі, США і НАТО намагатимуться розвалити ШОС і втягнути Росію у антикитайстький економічний і, можливо навіть, військовий союз.

Користаючись цим Росія шаленими темпами намагається використати своє обмежене в часі "вікно можливостей" задля того, щоб максимально прив'язати до себе (в ідеалі поглинути), в першу чергу, Україну, здійснити максимальне проникнення у країни Центральної та Східної Європи (в першу чергу Польщу, як ключову країну регіону), нейтралізувати регіон та зміцнити вісь Москва - Берлін - Париж. Це може кардинально змінити Євразійську архітектуру безпеки, про що вже давно мріє кремль.

Проте, як би там не було, а концепції та ідеї, висловлені в моїх публікаціях у період 1998 - 2005 років, будуть існувати як потенційна можливість для одних, і як можлива загроза для інших. Думаю, попри те, що насьогодні ці статті дещо втратили актуальність, вони не будуть байдужими для перших і для останніх. Для одних як шанс, для інших як ризик...

Я ж бажаю одного - аби здійснилася воля Бога, якого я щиро люблю усім серцем, усією душею та усім своїм розумінням... ;-))))

Постіндустріалізм і геополітичні технології

© "Президентський ВІСНИК". Громадсько-політичний тижневик. № 1, 26 червня – 2 липня 2000 року. ПОЛІТОЛОГІЯ

При використанні даних матеріалів посилання на газету обов'язкове.Матеріали, що надруковано у газеті "Президентський ВІСНИК" є власністю видавця. Вони захищені авторськими правами та не можуть бути використані без письмового дозволу видавця.

Динаміка сьогодення вимагає кардинальної зміни механізмів управління економікою та державою. Суспільний проґрес виходить на нову фазу розвитку. Технократична цивілізація переходить в інформаційну.


Світ стрімко змінюється. Ті, хто діятиме у нових умовах з точки зору вчорашнього дня, програватимуть. Необхідно сприймати процеси, які відбуваються навколо, з позицій стратегічного планування, моделювання майбутнього та активного впливу на зовнішній світ.

Ґлобалізація, прискорений зріст транснаціональних кампаній загрожує державам новітньою формою імперіалізму. Інформаційний простір, ставши носієм вестернізації, нав’язує суспільству цінності і світогляд суб’єктів ґлобалізації. Світоглядний наступ англо-американського світу зумовлює і експансію іноземного капіталу. Фільтрація інформації, сконцентрованої переважно в англомовному світі, призводить до того, що посткомуністичні країни відсуваються від рівноправного обміну інформацією і стають об’єктами масованої псевдокультурної експансії, яка рекламує іноземний бізнес і спосіб життя. Це призводить до того, що національні товаровиробники не мають змоги заявити про себе не тільки на світовому, а дедалі більше, й на внутрішніх ринках. У світі політики та економіки діють жорстокі правила конкуренції.

Але за нинішніх умов, як це і не парадоксально, Україна має шанс.

Україна між НАТО і Росією


Всеукраїнський тижневик «Влада і політика»,

ГЕОПОЛІТИКА, Архів №1, 21 січня 2000 року
Громадсько-політичний тижневик «Влада і політика». Свідоцтво реєстрації КВ № 3973 від 6 січня 200 року. Видавець: Міжнародний громадсько-політичний журнал «ПРЕЗИДЕНТ».

© Володимир ІЩУК

Операція НАТО у Югославії засвітила наявність кризи правових і договірних за­сад в системі післявоєнних міжнародних відносин. Супе­речності між такими поняття­ми, як захист прав людини і в той же час принцип невтручан­ня у внутрішні справи, а також право націй на самовизначення й одночасно недоторканість державних кордонів створюють благодатний грунт для вико­ристання політики подвійних стандартів.


Все чіткіше окреслюється тенденція Євроатлантичних структур, схильна до впливу на політичні процеси із позиції си­ли. Це доводять військові опе­рації США і НАТО у Югославії та Перській затоці. Розширен­ня Північно-Атлантичного Альянсу за рахунок країн ко­лишнього Варшавського дого­вору показує жорстку і вперту експансіоністську політику західного блоку.

Москва, роздратована між­народними поразками, не ба­жає миритися із втратою стату­су наддержави. Вона не має достатньої міці для реалізації власних геостратегічних амбі­цій, але й не хоче погодитися із нав’язаним ій сценарієм перетворення у звичайну державу.

Україна як суб’єкт трансформацій у Євразії

Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик «Українське слово»,

Архів, Число 10 (2958) Київ-Париж, 11 березня 1999 року, ГЕОПОЛІТИКА,
Газета заснована в Парижі у 1933 році. Засновник в Україні: Фундація ім. О.Ольжича. Реєстрація Державного комітету України у справах видавництв і поліграфії та книгорозповсюдження. Серія КВ, № 126

© Володимир ІЩУК

Сьогодні Україна переживає управ­лінську, економічну, політичну та сві­тоглядну кризу. Внаслідок цивілізацінного конфлікту кризові процеси затягнулися. Тому на сьогодні впро­вадження в життя якоїсь послідовної зовнішньополітичної стратегії не мо­же стати реальністю. Але в той же час необхідно працювати над ство­ренням власної геополітичної кон­цепції.

Україна не мас цілісної зовнішньополі­тичної стратегії у суміжних з нею регіо­нах. Але конкурентна боротьба за шляхи транспортування енергоносіїв вимагає оперативного реагування і створення моделей ситуаційного впливу на події. У цьому контексті пріоритетним має стати проведення жорсткої зовнішньополітичної лінії, спрямованої на захист націо­нальних інтересів України. Необхідно прагнути до створення потужного блоку країн між трьома морями — Балтійським, Чорним і Каспійським.

Із зруйнуванням біполярної рівноваги у світі відбулися відчутні геополітичні трансформації.

На межі цивілізацій

Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик «Українське слово»,

Архів, Число 10 (2958) Київ-Париж, 11 березня 1999 року, ГЕОПОЛІТИКА,
Газета заснована в Парижі у 1933 році. Засновник в Україні: Фундація ім. О.Ольжича. Реєстрація Державного комітету України у справах видавництв і поліграфії та книгорозповсюдження Серія КВ, № 126

© Володимир ІЩУК

Розташована на межі трьох світів, трьох релігій і культур: православ'я, католицизму та ісламу, Україна на порозі третього тисячоліття болісно шукає свій шлях.

На початку століття лише кіль­ка імперій вершили долі світової цивілізації. XX століття стало пе­ріодом розпаду Імперій та утво­рення національних держав. У числі останніх відбутися дезін­теграція Радянського Союзу. Внаслідок цього на політичній карті світу з'явилася Україна.

Відомий американський полі­толог Збігнев Бжезинський наз­вав появу незалежної України однією із найвідчутніших геополітичних подій століття. Він вва­жає, що без незалежної України Росія не зможе відродитися як імперія з агресивною, експансіоністською політикою.

Наприкінці століття Москва програла холодну війну, втра­тила контроль над східною Європою і республіками СРСР. Об'єд­нана Німеччина стала одним із центрів тяжіння для країн Цент­ральної та Східної Європи. Про­тистояння біполярного світу зникло. Ні Москва, ні Вашингтон уже не відіграють колишньої ролі на європейському континенті. Відбувається перерозподіл сфер впливу в Європі.