На межі цивілізацій

Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик «Українське слово»,

Архів, Число 10 (2958) Київ-Париж, 11 березня 1999 року, ГЕОПОЛІТИКА,
Газета заснована в Парижі у 1933 році. Засновник в Україні: Фундація ім. О.Ольжича. Реєстрація Державного комітету України у справах видавництв і поліграфії та книгорозповсюдження Серія КВ, № 126

© Володимир ІЩУК

Розташована на межі трьох світів, трьох релігій і культур: православ'я, католицизму та ісламу, Україна на порозі третього тисячоліття болісно шукає свій шлях.

На початку століття лише кіль­ка імперій вершили долі світової цивілізації. XX століття стало пе­ріодом розпаду Імперій та утво­рення національних держав. У числі останніх відбутися дезін­теграція Радянського Союзу. Внаслідок цього на політичній карті світу з'явилася Україна.

Відомий американський полі­толог Збігнев Бжезинський наз­вав появу незалежної України однією із найвідчутніших геополітичних подій століття. Він вва­жає, що без незалежної України Росія не зможе відродитися як імперія з агресивною, експансіоністською політикою.

Наприкінці століття Москва програла холодну війну, втра­тила контроль над східною Європою і республіками СРСР. Об'єд­нана Німеччина стала одним із центрів тяжіння для країн Цент­ральної та Східної Європи. Про­тистояння біполярного світу зникло. Ні Москва, ні Вашингтон уже не відіграють колишньої ролі на європейському континенті. Відбувається перерозподіл сфер впливу в Європі.
За певних обставин сильна, де­мократична Україна вже сьогодні могла б стати потужним суб'єктом міжнародної політики. Ніхто б не відважився назвати третю за потуж­ністю ядерну державу світу «буфер­ною зоною». «Санітарним кордо­ном», або «полем бою третьої світової війни». Маючи під боком потуж­ну Україну, північні політики навряд чи малювали б червоні лінії російсь­кого впливу кордонами колишнього СРСР, а гості українського Севасто­поля не погрожували б Києву застосуванням збройної сили у вирі­шенні територіальних суперечок. Захід і, зокрема, Сполучені Штати напевно вже переконалися у по­милковості тодішньої політики щодо України. Але розглядати пробле­му треба, виходячи із реалій сьогодення.

НАТО рухається на схід. Польща, Чехія й Угорщина незабаром ста­нуть членами цього блоку. Росія у своїй зовнішньополітичній доктрині основним пріоритетом визнає реін­теграцію пострадянського просто­ру Протистояння або торг між НАТО і Росією може призвести до нового поділу Європи на ворогуючі табори.

Якими за цих обставин можуть бути перспективи України?

Впливовий американський полі­толог Семюел Хантінгтон у своїй книзі «Зіткнення цивілізацій і нова перебудова світового порядку», ви­користовуючи цивілізаційний підхід, прогнозує, що «держави нації ли­шатимуться наймогутнішими дійо­вими особами у міжнародних відно­синах, але найважливіші конфлікти у глобальній політиці траплятимуть­ся між націями і групами країн різ­них цивілізацій. Зіткнення цивіліза­цій домінуватиме у глобальній полі­тиці. Лінії розлому між цивілізаціями будуть фронтовими лініями майбут­нього». На думку дослідника, у май­бутніх конфліктах найголовнішу роль відіграватимуть не ідеологічні протиріччя, а світоглядно-культурні відмінності. Хантінгтон умовно роз­діляє світ на вісім глобальних циві­лізацій. Зокрема, Європа ділиться на латинську (протестансько-католицьку) та візантійську (слов'янсь­ку, православну). Україна, за визна­ченням Хантінгтона, є культурно розколотою країною. Умовний кор­дон між так званими латинською і візантійською цивілізаціями він про­водить приблизно по кордонах УРСР до 1939 року.

Отже, якщо догматично застосовувати метод Хантінгтона, то нинішня Україна розколота фронтовою лінією майбутнього. Тобто, на Заході існують не лише концепції глобальної політики 3.Бжезинського, який лобіює інтереси хоча й буферної, але цілісної та сильної України, а й концепції, які гіпотетично розглядають ймовірність розколу нашоі дер­жави, або й навіть відходу її під кри­ло двоголового візантійського орла, який знайшов притулок на вежах «Третього Риму». До речі, в минуло­му році в Японії вже проходила на­укова конференція, де розглядали­ся культурні і цивілізаційні відмінності Галичини від решти України Такий підхід є небезпечним у погля­ді на перспективи зовнішньої полі­тики нашої держави. І болісним є те, що наш політикум сам провокує західних аналітиків до зміщення ак­центів у погляді на Україну. Світоглядний розкол суспільства, про­тистояння в парламенті, заяви го­лови законодавчої влади у Москві та Мінську, рішення Верховної Ра­ди, прийняте під тиском лівих, про вступ до МПА СНД, наочно підтвер­джують наявність цивілізаційної не­визначеності України.

Так склалось історично, що Укра­їна розташована на межі трьох сві­тів, трьох релігій і культур: право­слав'я, католицизму та ісламу. В трикутнику цих світоглядів форму­валась і гартувалась українська на­ція. Значною мірою Україна як куль­турний феномен з'явилася завдяки боротьбі протилежних суб'єктів іс­торичного процесу. Варшава, Мос­ква, Стамбул та Відень змагались за панування над стратегічним простором, де споконвіку живе ук­раїнський етнос. Багато проблем минулого в тій чи іншій формі впли­вають на події в Україні і навколо неї.

На порозі XXI ст Україна знову опинилася на роздоріжжі...

Що обере Україна — прірву невизначених трансформацій Сходу, чи рух у напрямку відносно благо­получного Заходу?

Жодний із варіантів інтеграції не сприятиме тому, щоб Україна найб­лижчим часом стала суб'єктом сві­тової політики, але на часі стоїть питання збереження державності та збереження територіальної цілісності.

Інтеграція у східному напрямкові загрожує самій незалежності. Україна у ХХ столітті пережила низку жахливих катаклізмів, пов'язаних із тоталі­тарним сходом. Ми втратили десят­ки мільйонів людей, загубили у ГУЛАГах інтелект і цвіт української нації, підірвали свій генофонд, пе­режили голодомор і Чорнобиль. На­слідком цих злодіянь є нинішній со­ціальний, економічний, політичний та демографічний стан держави. Тому намагання втягнути нас у якісь союзи із Росією не лише цинічні, а й злочинні. Сьогодні жодна серйоз­на політична сила в Росії не є циві­лізованою, в суспільстві панують лише імперські настрої. В політич­ному житті Росії перемогла «націонал-патріотична» ідеологія, яка спо­відує принципи ксенофобії та шові­нізму. Крах економічних реформ наближення хаосу та анархії зумовлюють потребу консолідації сус­пільства шляхом пошуку ворогів.

Невиважені заяви політичних лі­дерів, висунення територіальних претензій, втручання у внутрішні справи і зазіхання на суверенітет сусідів стали політичною практикою російської еліти.

Про яку співпрацю, про яку інтег­рацію може йти мова, коли найав­торитетніші політики Росії виношу­ють агресивні плани, зазіхають на суверенітет та територіальну цілісність України?

Яких експериментів над наро­дом можна чекати, інтегруючись з Росією, на яку насувається фа­шизм брунатного чи червоного ко­льору. Чи можна буде громадянам України сподіватися на забезпе­чення прав людини, коли навіть «демократична» Росія знищила у 1994 - 96 рр 200 тис чеченців? На полях цієї війни лише за офіцій­ними даними загинуло 80 тис. сол­датів і офіцерів, а де гарантія, що у конфліктах агонізуючої федерації не використовуватимуться україн­ці? Матері України пам'ятають біль втрати наших хлопців в Афганістані, який нічим не загрожував Укра­їні.

У самій Росії все більшої акту­альності набувають децентралізуючі тенденції, соціальні та етнічні кон­флікти Федерація повільно агонізує, і ніяка диктатура не зупинить об’єктивного ходу історії.

То чи варто вести мову про інтеграцію з цією країною?

До речі, жодна з країн учасниць Північноатлантичного альянсу не зазнала втручання у внутрішні спра­ви з використанням блоку НАТО. У той же час війська Варшавського договору використовувалися у при­душенні Москвою демократичних рухів Угорщини (1956) і Чехословаччини (1968).

Західний напрямок інтеграції є більш привабливим в силу декіль­кох причин. Україна матиме змогу зберегти цілісність і незалежність. Україна збагатиться досвідом захід­ної моделі цивілізації, укріпиться технологічно і організаційно, роз­ширить свій культурний діапазон.

Процес інтеграції не буде миттє­вим, а геополітичні трансформації на європейському континенті триватимуть. Ніхто достеменно не ска­же, що буде з Європою через 15-20 років, але Україна виграє час для реформування й укріплення дер­жавності.

Інтеграція в Європу не панацея, а єдино доцільний сьогодні напрямок для України

Насправді сильну і потужну Укра­їну не чекає ніхто і ніде, але методи боротьби за панування на Заході не такі варварські як на Сході. Заходу ми потрібні як ринки збуту, дешева робоча сила, родючі чорноземи і противага Росії. Росії ми потрібні як житниця, слов'янський генофонд, гарматне м'ясо і стратегічний прос­тір для експансії. Ні ті, ні інші не пі­дозрюють, що на межі боротьби ци­вілізацій народжується новий світ...

У нас є постійні національні інтереси. Нас цікавить західна динаміч­ність, західна організованість, за­хідні технології. Ми повинні також визнати, що Україна має стратегічні інтереси на Сході — це російський і туркменський газ, азербайджансь­ка та російська нафта тощо. Це і за­хист національних прав наших спів­громадян на Кубані і Далекому Схо­ді, в Москві і Санкт-Петербурзі. Але захистити національні інтереси на Сході ми зможемо лише за умови входження в Північноатлантичний альянс.

Разом з процесами регіональної інтеграції розкручуються процеси глобальної децентралізації. Болісно і криваво йдуть дезінтеграційні процеси на Балканах, наростають децентралізуючі тенденції в Російській федерації.

Порушення балансу сил може призвести до зміщення геополітичних центрів тяжіння в різних регіо­нах світу. А привид фінансової кри­зи, який ходить світом, робить цей процес непередбачуваним.

ХХ століття принесло світові жахливі антилюдські ідеології, з вини яких у війнах загинули десятки мільйонів людей.

У цьому динамічному, нестабіль­ному та хиткому світі Україна має утвердитись як держава. Для цього потрібна інтеграція нації та консолі­дація всього суспільства навколо спільної мети — ідеї утвердження державності і виживання нації.

Кожна нація намагається віднай­ти власну нішу в системі міжнарод­них відносин Щоб утвердитися у світі, треба бути готовими до гнуч­кої дипломатії та безкомпромісної боротьби. Усі тимчасові союзники дбають лише про власні інтереси. Покладатись треба тільки на власні сили. Національні інтереси мають стати першочерговими у зовнішній політиці. Рахуються тільки з сильни­ми і наполегливими. У світі діє жор­сткий закон природного відбору. Виживають найсильніші. Чомусь па­цифізм проповідують найбільше ті, хто озброєний до зубів. Що це як не лицемірство? Історія людства — це запекла боротьба культур, націй та соціальних станів. Усе, що декла­рується сильними світу, є лише красивими словами. Ім це потрібно для консервації існуючого стану ре­чей. Розмови про добрі наміри і справедливість це promotion окоза­милювання Поступаються і примирюються лише з тими, кого не мож­на перемогти.

Україна створила прецедент у світовій історії — відмовилася від ядерної зброї та ядерного статусу. Але Україні гарантувалася безпека, цілісність і незалежність. Серед гарантів була і Росія, політики якої сьогодні висувають територіальні претензії до України. Якщо гаранти не дотримуються зобов'язань то чи повинна Україна пасивно спостері­гати за нездоровими домаганнями?

До речі, після того як посткому­ністична Україна відмовилася від ядерної зброї, демократична Фран­ція, незважаючи на шалений тиск світового співтовариства під час мораторію на ядерні випробування, таки провела ядерні вибухи в Тихо­му океані.

Це знову-таки доводить, що ра­хуються тільки з сильними і вперти­ми. Тому задля забезпечення тери­торіальної цілісності і суверенітету необхідно проводити розумну і зва­жену політику, чітко і жорстко вима­гати гарантій безпеки, щоб наші су­сіди без консультацій з нами не проводили нашими кордонами чи територіями ніяких ліній розподілу. Україна не Гондурас і не Парагвай, вона мала третій за розмірами ядерний арсенал у світі і необхідно вимагати особливого, саме особливого статусу безпеки, бо ніхто, крім нас, не відмовився від ядерної зброї. Якщо з Україною не рахува­тимуться, то чи захочуть інші повто­рити її досвід? Ні, всі будуть пхати­ся до ядерного клубу.

Будемо сподіватися, що молоді українські політики знайдуть меха­нізми утвердження потужної і міц­ної демократичної України у XXI ст. І вона не буде розділеною фронто­вою лінією цивілізацій. Українсько­му народові не потрібна квола державочка-сателіт. Нам потрібна ве­лика, демократична Україна. Дер­жава, яка стане потужним суб'єк­том світової політики і гарантом забезпечення прав людини у регіоні.

Україна третього тисячоліття має стати центром тяжіння для всієї Східної і Центральної Європи. У цьому її геополітичне завдання.