понеділок, 30 серпня 2010 р.

Постіндустріалізм і геополітичні технології

© "Президентський ВІСНИК". Громадсько-політичний тижневик. № 1, 26 червня – 2 липня 2000 року. ПОЛІТОЛОГІЯ

При використанні даних матеріалів посилання на газету обов'язкове.Матеріали, що надруковано у газеті "Президентський ВІСНИК" є власністю видавця. Вони захищені авторськими правами та не можуть бути використані без письмового дозволу видавця.

Динаміка сьогодення вимагає кардинальної зміни механізмів управління економікою та державою. Суспільний проґрес виходить на нову фазу розвитку. Технократична цивілізація переходить в інформаційну.


Світ стрімко змінюється. Ті, хто діятиме у нових умовах з точки зору вчорашнього дня, програватимуть. Необхідно сприймати процеси, які відбуваються навколо, з позицій стратегічного планування, моделювання майбутнього та активного впливу на зовнішній світ.

Ґлобалізація, прискорений зріст транснаціональних кампаній загрожує державам новітньою формою імперіалізму. Інформаційний простір, ставши носієм вестернізації, нав’язує суспільству цінності і світогляд суб’єктів ґлобалізації. Світоглядний наступ англо-американського світу зумовлює і експансію іноземного капіталу. Фільтрація інформації, сконцентрованої переважно в англомовному світі, призводить до того, що посткомуністичні країни відсуваються від рівноправного обміну інформацією і стають об’єктами масованої псевдокультурної експансії, яка рекламує іноземний бізнес і спосіб життя. Це призводить до того, що національні товаровиробники не мають змоги заявити про себе не тільки на світовому, а дедалі більше, й на внутрішніх ринках. У світі політики та економіки діють жорстокі правила конкуренції.

Але за нинішніх умов, як це і не парадоксально, Україна має шанс.
Перш ніж знайти своє місце у світі, українці мають усвідомити себе нацією, здатною впливати на зовнішні процеси у світі, та силою, спроможною захистити власні інтереси будь-якими засобами. Українці повинні навчитися дивитися на світ з власної точки зору.

Шанс матимуть країни, здатні до світоглядного і технологічного прориву, які можуть відчути себе суб’єктами політики та економіки.
Ґлобалізація та її суб’єкти

До середини ХХ століття світова економіка розділялася на 120 державних ринків. З сімдесятих років починається експансія окремих суб’єктів економіки, названа пізніше ґлобалізацією. Почалося взаємопроникнення потужних економік країн Північноамериканського континенту, Європи та країн Азіатсько-Тихоокеанського реґіону.

На початку дев’яностих, поряд із процесами вестернізації, транснаціональні корпорації проникають у Східну Європу, держави колишнього СРСР, Китай та інші країни.

Перехід індустріальної цивілізації в інформаційну прискорює процеси ґлобалізації.

Почалася доба мобільного економічно-духовного імперіалізму. Її суб’єктами стали фінансово потужні країни. Вони контролюють і мають змогу накопичувати, фільтрувати і поширювати інформацію і спроможні організувати масовану рекламну кампанію власних товарів, способу життя та ліберальної і космополітичної ідеології в країнах, які є об’єктами ґлобалізації.

Основною метою країн – носіїв ґлобалізації є захоплення ринків збуту, використання дешевої робочої сили, викачування дешевої сировини та енерґоносіїв в економічно та технічно відсталих країнах. Задля опанування необхідним геополітичним простором суб’єкти ґлобалізації використовують маніпуляції за допомогою міжнародних фінансових інституцій, інформаційно-комунікативні технології, а в деяких випадках і військову силу. Правила гри у світовому перерозподілі сфер впливу стають дедалі жорсткішими.

Процеси фраґментації та дезінтеґрації

Поряд із процесами ґлобалізації і комунікаційного вибуху, які передбачають денаціоналізацію і зближення культур, дедалі виразнішими стають процеси дезінтеґрації не лише в межах імперських утворень, а й у межах держав, що традиційно вважаються національними.

Взагалі класична форма держави нині переживає кризу. Ґлобалізація призвела до того, що нинішня держава не завжди може ефективно контролювати власний територіальний, адміністративний, політичний, економічний та інформаційний суверенітет. Нові правила гри, які нав’язуються наддержавними структурами, позбавляють державу можливості виконувати свої класичні функції.

Лібералізм і космополітизм, носієм якого є ґлобалізація, руйнує, в першу чергу, підвалини традицій панівного етносу в окремій державі, що неминуче обертається послабленням національної уніфікації цієї країни і виникненням сепаратистських тенденцій у компактно проживаючих представників національних меншин, та появою, так званої, нової ідентичності у представників певних мовно-діалектних груп домінуючого етносу. Тому сьогодні інтелектуали ведуть серйозні розмови про ймовірну феодалізацію класичних держав, і прискорення дезінтеґраційних процесів (що є цілком природнім процесом) у штучних імперських утвореннях.

Україна нещодавно сама боролася за національне самовизначення і розуміє проблеми етносів, які змагаються за власну незалежність. Але в той же час в Україні у зародковому стані існують власні проблеми із сепаратистськими тенденціями (Крим, Закарпаття). Тому доцільним було б, у нинішніх умовах, проводити власну політику з підтримки або не підтримки права окремих націй і етносів на самовизначення. Така політика повинна базуватися на розумінні національних інтересів і бути невід’ємною ланкою геополітичної концепції.

Цивілізаційний фактор

Відомий американський дослідник Семюел Хантінґтон, використовуючи цивілізаційний підхід у вивченні історії людства і міжнародної політики, у своїй книзі «Зіткнення цивілізацій і нова перебудова світового порядку» відстоює думку про те, що в інформаційному суспільстві майбутнього основним джерелом конфлікту будуть не ідеологічні, чи економічні інтереси, а цивілізаційне розмежування окремих реґіонів та непорозуміння і суперечності між різними ґлобальними культурами. Але при цьому дослідник не заперечує ролі окремих держав.

На думку Хантінґтона, «держави нації залишатимуться наймогутнішими дійовими особами у міжнародних відносинах, але найважливіші конфлікти у ґлобальній політиці траплятимуться між націями і групами країн різних цивілізацій».

Якщо використовувати цивілізаційний підхід, то Україна впродовж тривалого часу була полем бою країн, які належали до різних цивілізацій – Росії, Польщі, пізніше Австрії (західна) та Туреччини (ісламська). Частково на сьогодні Україну можна вважати цивілізаційно-розколотою країною. Греко-католицький реґіон (приблизно до кордонів 1939 року) тяжіє до західної цивілізації, а на півдні існує невеличка, але надзвичайно динамічна група кримських татар – представників ісламського світу.

Отже, проблеми минулого, в тій чи іншій формі, залишилися і в сучасній Україні. Вони потребуватимуть від майбутніх політиків вирішення. Тому цивілізаційний фактор у створенні геополітичної стратегії держави не можна скидати з рахунків. Це ірраціональний, але дуже потужний фактор.

Ґлобальна геополітика

З філософської точки зору суть ґлобальної геополітики полягає в тому, що рушійною силою у міжнародних стосунках є боротьба антагоністичних видів людської цивілізації (прошу не плутати з цивілізаційним фактором Хантінґтона, Тойнбі, Шпенґлера) – «морської» і «суходільної».

Боротьба протилежностей породжує реалії міжнародних стосунків у кожному окремому фраґменті.

Цьому підпорядковуються як суб’єктивна, так і об’єктивна реальності.

Тобто основними суб’єктами протистояння до недавнього часу були Євроатлантична та Євразійська цивілізації. Нині, після краху комуністичної системи, здається, що Євразія програла. Але об’єднання Німеччини і виникнення протиріч між Європою і США свідчить, що в середині «суходолу» постають нові потужні суб’єкти ґлобальної геополітики. З огляду на ці обставини, Україна у власній міжнародній концепції повинна прагнути до такої політики, завдяки якій вона зможе в перспективі перетворитися на одного з суб’єктів трансформацій на територіях нинішнього «суходолу».

Україна в процесі зовнішньополітичних трансформацій

У перші роки незалежності керівництво України припустилося помилок, внаслідок чого вага нашої держави на міжнародній арені значно зменшилася. Тут були і недостатньо принципова позиція влади у відстоюванні українського статусу Чорноморського флоту, і зволікання з побудовою нових нафтових терміналів та нафтопроводів, що неґативно відбилося на енерґетичній і державній безпеці країни, і створення парникових умов для політичної організації відвертих представників п’ятої колони, яка публічно, відверто і нахабно діє в інтересах країни, що зазіхає на цілісність і суверенітет України, та інші більші або менші прорахунки.

Якби не ці помилки, Україна вже сьогодні стала б одним із впливових суб’єктів світової політики... Але, на жаль, політика не реалізується категоріями «якби» і розглядати ситуацію потрібно, виходячи із реалій нинішнього дня.

Україна є одним із засновників і найстарших членів Організації Об’єднаних Націй, повноправним членом Ради Європи. Підписана Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейським Союзом.

Україна приєдналася до програми «Партнерство заради миру» з НАТО, підписано Хартію про особливе партнерство України і НАТО. Україна була одним із ініціаторів створення Парламентської Асамблеї чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС).

Розвиваються, хоча й недостатньо динамічно, стосунки з країнами Балто-Чорноморського реґіону, зокрема з країнами Балтії та Польщею. На жаль, від цього процесу (будемо сподіватися, тимчасово) відійшла Білорусь.

На жаль, недостатньо динамічно відновлюються контакти з країнами Центральної та Східної Європи. Спроба політичного об’єднання країн між Адріатичним, Чорним і Балтійським морями була невдалою, оскільки держави реґіону переважно будують свої міжнародні відносини на домінанті самостійного входження до європейських і світових структур.

Потрібно нарешті усвідомити, що Україна – не Зімбабве і не Сомалі, а найбільша європейська держава, яка довела всьому світові свою миролюбність, відмовившись від третього за потужністю ядерного арсеналу у світі. Тепер необхідно довести, що це також і держава, яка може відстоювати свої інтереси будь-якими засобами.

На сьогодні Україна є об’єктом ґлобалізації, подобається нам це, чи ні, а тенденції світового розвитку змінити неможливо. Але можна увійти у русло цих тенденцій. Тому перспективною метою української зовнішньої політики повинне стати намагання перетворитися на суб’єкт ґлобалізації. Найважливішу роль у цьому відіграватиме інформаційно-комунікативний та вольовий фактори. Хіба Україна не має технологічних, наукових та виробничих потужностей, щоб виробляти товари не гірші за продукцію транснаціональних корпорацій? Безперечно, має, але українські товаровиробники абсолютно не вміють популяризувати власну продукцію, вони не володіють такими технологіями проштовхування своїх товарів та послуг, а український Уряд не вміє пролобіювати підписання угод, які б сприяли, в перспективі, створенню вигідних для України умов торгівлі на світових ринках.

В Україні зосереджена третина світових ресурсів чорнозему. Тому за умови прогнозованого подвоєння населення планети наша держава зможе перетворитися на одного з найпотужніших експортерів продуктів харчування. Проте на сьогодні харчова промисловість у структурі економіки займає лише 17,1%. Тому, поряд з іншими, цю галузь необхідно максимально розвивати.

У певних галузях, таких як ракетобудування та літакобудування, Україна має значний науковий і технологічний потенціал. З огляду на це, можна стверджувати, що в перспективі Україна має всі передумови для перетворення її в суб’єкт ґлобалізації. Для досягнення цього потрібна лише політична воля для наведення порядку в економіці та політиці.

Сьогодні необхідно пам’ятати, що яким би не був розвиток суспільних відносин, як би не змінювалися функції держави у майбутньому, потрібно розглядати всі ці процеси з точки зору національних інтересів.

Україна повинна навчитися механізму маневрування в багатополюсному світі. Процеси геополітичних трансформацій неможливо зупинити, перерозподіл сфер впливу у реґіонах навколо України неминучий. Якщо ми не станемо його суб’єктом, нас перетворять на його об’єкт.

Геополітична ситуація в Європі визначається протистоянням потужного західного блоку та занепадаючого, але надзвичайно амбітного – «довколоросійського».

Для європейської та світової безпеки було б вигідніше сприяти процесам східноєвропейських трансформацій за посередництвом третьої сили – блоку країн, які б упродовж певного періоду проводили політику неприєднання як до євразійських, так і до європейських структур.

У такій системі різноступеневого блокування могли б узяти участь країни двох трикутників у Східній Європі. Перший трикутник – країни, які розташовані між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями (тобто Східно- і Центральноєвропейські країни + Балкани). Другий – різноступеневий блок країн між Каспійським, Чорним і Балтійським морями.

Україна, найбільша та потенційно найпотужніша країна цього реґіону, займає надзвичайно важливе геостратегічне місце у центрі Європи. Тож вона потенційно має всі підстави стати потужним ґарантом миру, стабільності і демократії в усій Східній Європі. Поряд із Францією, Німеччиною та Польщею, як зауважував Збіґнєв Бжезінський, Україна може утворити кістяк загальноєвропейської безпеки.

Об’єктивно Україна має всі підстави перетворитися на державу, яка стане реґіональним лідером і реальним суб’єктом світової політики.

Немає коментарів:

Дописати коментар