INTERMARIUM. Балто-Чорноморський Союз може стати надійним щитом європейської і євроатлантичної цивілізації

Перед обличчям російської агресії, країни Центральної та Східної Європи повинні згуртуватися у міцному геополітичному союзі. Ідея Юзефа Пілсудського, навіть через 100 років, залишається актуальною

В академічних колах побутує думка, що геополітика є лженаукою. Це правда. Але правдою є також і те, що в Москві геополітика виконує функції військово-політичної стратегії. І ця стратегія визначає формування російської зовнішньої політики. Її наслідком стала низка кривавих війн вздовж російських кордонів. Керуючсь геополітичним світоглядом, Кремль намагається за будь-яку ціну відродити Євразійську імперію. І ця політика становить серйозну загрозу для усієї Центрально-Східної Європи. З огляду на це варто звернути увагу на питання геополітики у контексті європейської і глобальної безпеки.

Геополітика

Термін «геополітика» виник на межі ХІХ і ХХ століть. В 1899 році, на сторінках журналу Ymer, його вперше застосував шведський політолог Юхан Рудольф Челлен (Johan Rudolf Kjellén). Батьками засновниками геополітики вважаються також німецький географ Фрідріх Ратцель (Friedrich Ratzel), американський адмірал Альфред Тайєр Мехен (Alfred Mahan),  британський географ Хелфорд Джон Маккіндер (Halford Mackinder), німецький генерал Карл Хаусхофер (Karl Haushofer) і німецький політолог Карл Шмітт (Carl Schmitt). Ратцель створив геополитічні підвалини німецької концепції Центральної Європи. Мехен — теорію переваги морської могутності над сухопутною. Його концепція досі входить в програму підготовки офіцерів та дипломатів в США.

Проте, автором найбільш популярної геополітичної концепції став Хелфорд Джон Маккіндер, який оперував такими поняттями як Світовий Острів (World Island) і Серединна Земля (Heartland). Згідно теорії Маккіндера, на Світовому Острові (який охоплює Євразію і Африку) розігрувалися найважливіші історичні події. На цьому просторі він визначив критичний регіон — Хартленд, розташований в північно-східній частині Євразії. Геополітичний закон Маккіндера зводиться до тези: «Хто володіє Східною Європою, той володіє Хартлендом; хто володіє Хартлендом, той володіє Світовим Островом; хто володіє Світовим Островом, той панує над світом».

Стратегія Москви

Згідно з концепцією Маккіндера, Росія в стратегічному просторі Євразії (так званому Хартленді) займає домінуючу позицію. Будучи наступницею Золотої Орди, імперії Романових і Радянського Союзу, вона докладає максимум зусиль, щоб повернути втрачений контроль над Центральною і Східною Європою. Ключем до домінування у цьому регіоні є в першу чергу Україна. Не дарма відомий американський стратег польського походження Збігнєв Бжезінський сказав, що Росія володіючи Україною автоматично стає потужною імперією.

Історія свідчить, що коли Україна була частиною європейської цивілізації і входила у склад демократичної Речі Посполитої, цей союз був найміцнішим бастіоном Європи на кордоні із євразійським варварським світом. Тогочасна Московія була відсталим утворенням на європейській периферії. І тільки під кінець  XVIII століття, після заволодіння територією сучасної України, Росія стала могутньою імперією, спроможною впливати на долю Європи і світу. Після втрати України, впала могутня колись Річ Посполита, а над Європою нависла тінь варварської Москви. 200 років Росія панувала у Східній і Центральній Європі, керуючись принципом «розділяй і пануй». Її основним інструментом стало розпалювання міжконфесійної і міжнаціональної ворожнечі — в першу чергу між поляками і українцями. Так було піля розділів Польщі, після поразки наполеонівської Франції, так було під час Другої світової війни і після неї.

У другій половині ХХ століття Росія прагнула встановити контроль над усім євразійським континентом, іншими словами — прагнула світового домінування. Конфлікти на периферіях Євразії (В’єтнам, Корея, Афганістан) свідчать про те, що якби не зусилля Сполучених Штатів і їхніх союзників в регіонах Атлантичного і Тихого океанів, Москва могла б добитися домінування на Євразійському континенті. Якби їй вдалося втілити цей сценарій, світ стави би зовсім іншим.

Після поразки у холодній війні Росії довелося піти із Центральної та Східної Європи. Але це не означало, що вона була готова із цим змиритися. 25 років Москва готувалася до реваншу. Мрії про відродження наддержави і світове домінування мотивували провідну частину російської еліти, а Центральна і Східна Європа опинилися у центрі уваги російських стратегів. Вторгнення в Україну свідчить, що перед обличчям серйозної загрози опинилися країни Балтії, Польща і вся європейська цивілізація.

«Географія — це доля», як справедливо підмітив колись Наполеон. Долі українців і поляків тісно пов’язані між собою. Якщо українці втратять свободу, то в середньостроковій перспективі впаде і польська держава. Цей аспект спільної геополітичної долі добре зрозумів Юзеф Пілсудський (Józef Piłsudski). І його слова «немає вільної Польщі без вільної України» здійснились напередодні Другої світової війни...

Геополітичний геній Пілсудського

Перший маршал Польщі розумів, що безпека його країни значною мірою залежить від створення альянсу сильних незалежних держав, які мали виконували функцію «санітарного кордону» між Польщею і Росією і могли б зупинити російську експансію на захід. Стратегічною метою Пілсудського було формування геополітичного союзу незалежних країн між Балтійським, Адріатичним, Чорним і Каспійським морями. Ключовим елементом цього союзу повинна була стати незалежна Україна. Тому глава польської держави навесні 1920 року вирішив відновити і посилити незалежну, дружньо налаштовану до Польщі Україну.

Розуміння спільних польсько-українських інтересів підштовхнуло Пілсудського на підготовку київського наступу польсько-українських військ на більшовиків. Перед початком операції у Пілсудського було декілька сценаріїв. Найбільш бажаний мав би закінчитися повним розгромом більшовицької Росії. Але його здійснення було можливе лише за умови допомоги з боку незалежної української держави, оскільки позбавлена України, Росія не становила би загрози для Польщі та Європи. Якби цей сценарій втілився в життя, Друга Річ Посполита отримала б цінного союзника на сході і відгородилася б від агресивної Росії надійним «санітарним кордоном». Але нажаль, в 1920 році, на відміну від Варшави, в Києві чуда не відбулося. Незалежна Україна впала під ударами більшовицьких загарбників. В 1940 році в Катині, сталінські кати розстріляли еліту польської держави... Не пройшло й 20 років (після падіння України і поразки ідеї Балто-Чорноморського Міжмор’я) як Польща втратила свободу. Опасіння Пілсудського, що «без вільної України не буде вільної Польщі», стали реальністю. В усій Східній Європі почалися темні десятиліття неволі...

Сьогодні ми всі стали свідками, як тіні минулого впливають на дійсність у сусідній країні. Ми бачимо відновлення сталінізму і імперького експансіонізму в Російській Федерації. І щоб не допустити повторення жахливих сценаріїв минулого, сьогодні варто ретельно проаналізувати концепцію, яка могла запобігти багатьом трагедіям ХХ століття.

Ідея Міжмор’я

«Не варто мати ілюзій: навіть якщо ми підпишемо мир, ми завжди залишимося ціллю для атак з боку Росії», - казав Пілсудський в інтерв’ю газеті  Kurier Poranny після перемоги над більшовиками у Варшавський битві 1920 року. Керівник польської держави чудово розумів, що ефективно протистояти російській агресії можна лише спільними зусилями країн Центральної та Східної Європи. Власне тому він мріяв про створення великої федерації Польщі, України, Литви, Латвії, Єстонії, Білорусії, Чехословакії, Угорщини, Югославії та Фінляндії, яка мала б опиратися також на три кавказькі республіки — Азербайджан, Грузію та Вірменію. Об’єднання цих країн в одному геополітичному союзі створило би в Європі територіально зміцнену спільноту.

Концепцію Міжмор’я доповнювала інша геополітична доктрина Пілсудського — прометеїзм, тобто ідея звільнення поневолених Кремлем народів і розподіл імперської Росії на суверенні національні держави. У союзу Польщі та України був потенціал переломити російське домінування в Євразії, але Україна, на жаль, пала жертвою більшовицьких загарбників. В результаті війни з більшовицької Росією концепція федерації країн Центральної і Східної Європи, з опорою на поляків і українців, втратила перспективу і не мола вже втілиися у життя. Проте Пілсудський і його соратники не відмовились від планів створення польсько-українського союзу: уряд УНР в екзилі в союзі з Польщею, Румунією, Великобританією і Францією до 30-х років ХХ століття продовжували шукати можливості звільнення України від більшовицького ярма.

Наприкінці 30-х років польський міністр іноземних справ Юзеф Бек (Józef Beck) намагався модернізувати ідею Пілсудського, пропагуючи в дипломатичних колах «Третю Європу» - союз Польщі, Румунії і Угорщини. Під час Другої світової війни концепцію альянсу країн, розташованих на узбережжях Балтійського, Чорного і Адріатичного морів, відродив польський генерал Владислав Сікорський (Władysław Sikorski), який в 1942 році ініціював дискусію між грецьким, югославськимі чехословацьким урядами в екзилі. Сікорський вважав, що післявоєнна Центральна Європа повинна стати політично впорядкованим простором національних держав, об’єднаних за принципом конфедерації. Але ця концепція не була схвалена союзниками по антигітлеровській коаліції, а Москвою вона розгладалась як загроза. Нажаль, прихильники ідеї Міжмор’я, прометеїзму і польсько-українського союзу гинули під час замахів (Симон Петлюра, Тадеуш Голувко (Tadeusz Hołówko), Владислав Сікорський, Ярослав Качинський(Jarosław Kaczyński).

У 1992 році, після повалення комунізму в Польщі (1989) та СРСР (1991), ідея Міжмор’я була втілена в якості офіційної геополітичної концепції на IV з’їзді Конфедерації Незалежної Польщі (KPN) — радикальної партії національно-визвольної орієнтації, яка була заснована в 1979 році у Варшаві. Два роки по тому, в липні 1994, в Києві було підписано угоду між 15 партіями шістьох країн (Польщі, України, Литви, Білорусії, Латвії та Естонії).

Конгреси  Ліги партій країни Міжмор’я відбулися в 1995 (Ярослав), 1996 (Мінськ) і 1997 (Київ) роках. Була спроба започаткувати видання власного інформаційного бюлетня (вийшло два номера). Нажаль, ця ініціатива заглохла наприкінці 90-х внаслідок кардинальних політичних змін в регіоні і витіснення основних її носіїв із активної політики.

Попри це, концепція Міжмор’я перед обличчям загроз, які нависли над Україною, Польщею і іншими країнами Центральної та Східної Європи, стала надзвичайно актуальною.

Загроза зі Сходу

Головним напрямком російської експансії і найбіль вірогідним театром бойових дій в наступній світовій війні може стати Центральна і Східна Європа: в першу чергу Україна, країни Балтії та Польща.

Невиконання країнами, які підписали Будапештський меморандум, своїх зобов’язань і гарантій забезпечення територіальної цілісності України, свідчить про глибоку кризу міжнародних відносин і глобальної безпеки. У поляків теж є гіркий досвід пасивності союзників в найбільш критичні моменти історії. Нерішучість Великобританії і Франції на початку Другої світової війни — це яскравий доказ того, що такий сценарій є можливим. Ніхто не знає, як поведуть себе союзники по НАТО в разі нападу країни, яка володіє ядерною зброєю, наприклад, на Литву чи Польщу. Нажаль, Західна Європа не вповні усвідомлює ступінь російської загрози.

Впливовий російський стратег Олександр Дугін в книзі «Основи геополітики», яка була оприлюднена за підтримки кафедри стратегії Військової академії Генерального штабу міністерства оборони Росії, підкреслює, що: «Основною довгостроковою програмою росіє є континентальна інтеграція, створення материкового евразійського простору від Токіо до Азорських островів. Завдання Москви — розширити свій стратегічний вплив на схід, захід і південь».

«Існування України в нинішніх кордонах і з сучасним статусом «суверенної держави», - пише Дугін, - рівнозначне завданню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії, рівноцінне вторгненню на її територію. Подальше існування унітарної України не припустиме. (…)
Суверенітет України є настільки негативним явищем для російської геополітики, що, в принципі легко може спровокувати зройний конфлікт. (…) ...факт існування «суверенної України» є, на геополітичному рівні, оголошенням Росії геополітичної війни», - стверджує Дугін. Не дивно, що інфікований такими ідеями політичний режим спровокував анексію Криму і агресію на Донбасі.

Головною перешкодою на шляху імперської експансії Дугін називає Україну і Польщу, оскільки ці країни виступають бастіонами Східної Європи. Щоб наблизити Росію до її мрії про світове панування, Дугін, який має величезний вплив на людей, які приймають рішення в найважливіших сферах політичного життя, пропонує знищити «санітарний кордон», який складається з «малих, історично безвідповідальних народів і держав Східної Європи». 

Агресивна політика Росії стала серйозним викликом для системи глобальної безпеки. Над усією європейською цивілізацією нависли чорні хмари неоголошеної війни. Жодна з країн Центральної та Східної Європи не взмозі на самоті протистояти ворожій підривній діяльності Москви. Необхідно поєднати зусилля, щоб запобігти усім формам російських диверсій в нашому регіоні.

Порятунок — Балто-Чорноморський Союз

Необхідно пам’ятати тезу Маккіндера: «хто володіє Східною Європою, той володіє Євразією і усім світом». Міжнародне співтовариство за жодних умов не повинно дозволити Росії досягти домінування в Центральній та Східній Европі. Перед обличчям актуальних загроз країни Міжмор’я повинні поєднати зусилля в пошуках спільного знаменника, який об’єднає народи нашого регіону. Тому варто замислитися над створенням підвалин для формування сильного регіонального союзу, який виходить за межі ЄС. До цього блоку могла б приєднатися Україна, а в довгостроковій перспективі і демократична Білорусь. Більше того, регіональні союзи у жодному випадку не протирічать членству окремих країн в інших об’єднаннях. Приналежність до НАТО чи ЄС не виключає можливості створення в Центральній та Східній Європі нового регіонального блоку.

Подібні блоки набувають у сучасному світі усе більшого значення. Ми бачимо це на прикладі Франції, яка будує середземноморський союз (країни південної Европи і північної Африки), або скандинавського союзу Данії, Фінляндії, Швеції, Норвегії та Ісландії.

Сильні і незалежні Польща, Литва і Україна також могли б виступити з ініціативою створення регіонального союзу, який базуватиметься на кращих зразках історичної спадщини європейської Київської Русі, Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. В сучасному геополітичному становищі це могло би стати надзвичайно цінною ініціативою. Міцний альянс незалежних держав Центральної і Східної Європи став би адекватною відповіддю на експансію агресивної євразійської імперії. Балто-Чорноморське Міжмор’я може стати міцним щитом європейської цивілізації та усього вільного світу.

Володимир Іщук,

головний редактор 

науково-популярного журналу 

«Głos Polonii»